Коли Дрогобич знову опинився під радянською владою.

Відразу без підготовчого періоду, театр приступив до прем’єр, що привело до вистав - «скороспілок» і викликало невдоволення в глядача і передовсім це вистава «Украдене щастя» І. Франка, що, як говорилося, ішла на сцені театру до війни. Строкатість репертуару, звичайно, не могла об’єднати колектив. Незабаром очолив колектив художній керівник П. Д. Білокінь. Після двох місяців роботи режисер П. Білокінь здав прекрасну виставу братів Тур і Л. Шейніна «Поєдинок».

Паралельно підготовлено драму «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького. У травні 1945 року поставлено «Платон Кречет» О. Корнійчука. Вистава пройшла на високому мистецькому рівні, дехто грав у ній і раніше, але робилася вона заново.

На початок серпня підготовлено спектакль Б. Горбатова «Юність батьків» (режисер Г. М. Безкоровайний). На той час був уже сформований репертуар на друге півріччя: «Єгор Буличов» М. Горького, «Загибель ескадри» О. Корнійчука, «Звичайна людина» Л. Леонова, «Мужицький посол» Л. Смілянського.

Від 1 серпня 1948 року театр очолював заслужений артист України М. С. Терещенко. А 12 жовтня того ж року до трупи приєднується дружина Марка Степановича, заслужена артистка України В.Ф. Варецька. 25 вересня 1950 року обоє взяли профспілкову відпустку, виїхали у Харків і більше до Дрогобича не повернулися.

Наявність у колективі досвідчених акторів - таких, як П.Д. Білокінь, Г. Я. Засланець, П. Ф. Бовкун, М. С. Воронін, Г. Т. Тесля, О. О. Старіков, Г.І. Зірка, М. О. Приходько, Г. Д. Павленко, В. Д. Цимбал, І. І. Чернов та здібна молодь - І. Т. Сич, В. М. Калініна, А. Т. Коб’яков - забезпечили дальший ріст театру.

Художниками театру в той період працювали П. Л. Коваль та М. Г. Стецюра, музичною частиною завідував Карнаухов.

Театр поступово ставав провідною культурною установою, лабораторією художнього слова. Прагнення до актуальності знайшло свій вияв у створенні вистав про сьогодення.

До 1950 року театр гастролював тільки по своїй, Дрогобицькій області, а в липні цього року вперше виїжджає за межі України - до латиського міста Лієпая. Гастролям передувала копітка робота над кожним спектаклем. Глядачі Лієпая побачили вистави: «Лимерівна» Панаса Мирного, «Наймичка», «Мартин Боруля» і «Безталана» І. Карпенка-Карого, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М. Кропивницького, «Без вини винні» О. Островського, «В степах України» О. Корнійчука, «Навіки разом» Л. Дмитерка, «За другим фронтом» В. Собка.

Впродовж 1950-1952рр. головним режисером театру був О.І.Сичевський, від 1952 по 1957 рік - М.Ф. Янковський , у 1958-1959рр. - І. С. Стасенко, диригент І. Раух, у 1960-1962рр. - заслужений артист України В. І. Конопацький, у 1963-1965рр. - М.В. Гіляровський, диригент І.Гамкало.

Аналіз творчого потенціалу театру періоду шістдесятих років справляє відрадне враження. Під керівництвом директора Й. В. Мудрого та головного режисера М.В. Гіляровського театр трудиться наполегливо, завзято. Актори працюють дружно, не скаржаться на труднощі, на жаль, неминучі в умовах такого театру, як Дрогобицький.

У складі трупи є зрілі, досвідчені актори, - як залужені артисти України Л. Пілінська, В. Цимбал, артисти Г. Прокопець, О. Масляник, Т. Нещерет, М. Недошитко, К. Серьоженко, С. Орловська, Ж. Сікорська, Я. Шепетяк, Б. Ковнацький. Є в колективі й здібна молодь: В. Корнілов, Г. Гіляровська, Л. Шевченко, Л. Попова, Л.Левченко, М. Шуневич.

З Житомира до Дрогобицького театру прийшли молоді актори Є. Касько, В. Портнова. Творче життя в театрі очолюють талановиті, енергійні і розумні режисери М. Гіляровський та В. Шминець. Музичною частиною керує людина глибоких фахових знань і доброї загальної культури - композитор і диригент І. Гамкало. Театр має в своєму складі винахідливого балетмейстера В.Музику. Гірше стоять справи з художником.

Справжніми мистецькими творами є такі тодішні вистави театру, як «Не судилось», «Гріх і покаяння» І. Карпенка-Карого, «Титарівна» М. Кропивницького, а також «Сторінки щоденника» О. Корнійчука.

Різко контрастували з ними невиразні постановки «Циганки Ази» М. Старицького, «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка.

«Не судилось» - одна з кращих вистав театру цього періоду. Вона приваблює своєю яскравістю, іноді несподіваною образністю, соковитою театральністю в хорошому розумінні слова. Режисер М. Гіляровський зумів по-своєму прочитати п’єсу і надати їй в основному чіткого ідейного та смислового звучання.

У виставі є вікові мистецькі знахідки, оригінальні мізансцени, які образно, з яскравим художнім узагальненням, розкривають моральну та соціальну тему п’єси.

Роль Михайла виконував молодий актор В.Корнілов. Саме цей образ трактований у виставі з найбільшою «свіжістю» та оригінальністю. Цікавим постає і образ Катрі (артистка Г. Гіляровська). У спектаклі були зайняті актори: М. Сердюк, К. Серьоженко, Л. Шевченко, С. Орловська, Б. Ковнацький, заслужена артистка України Л. Пілінська, К. Корчак. Музична частина керована диригентом І. Гамкалом, цілковито гармоніювала з іншими компонентами вистави.

До 150-річчя від дня народження Т. Шевченка, у 1964 році, театр поставив «Титарівну» М. Кропивницького. Режисер В. Шминець, композитор О. Радченко, диригент І.Гамкало, балетмейстер В. Музика створили урочисту, схвильовану і поетичну виставу, добилися гармонійного сполучення романтики із суворою життєвою достовірністю. У виставі шанобливо збережений український національний колорит. Ролі виконували заслужений артист України В.Цимбал, заслужена артистка України Л. Пілінська, артисти Л. Попова, О. Масляник, С. Орловська, Я. Шепитяк, Л. Шевченко, В. Корнілов, М. Недошитко, К. Серьоженко, Ж. Сікорська, М. Шуневич.

«Титарівна» приваблює своєю романтичністю, яка сполучається одночасно й з психологічною розробкою характерів. У спектаклі широко застосовані сценічні метафори, поетичні перетворення. Найкращою акторською роботою є виконання артисткою Л. Поповою ролі Насті (Титарівни). Скромна українська дівчина, якою зображує молода артистка свою героїню, несе в собі велику силу, високе душевне благородство. Л. Попова переконливо демонструє спектр цих якостей, красу стійкого діючого характеру. Найслабкішим місцем у виставі «Титарівна» є художнє оформлення (художник В. Шаховцов).

«Гріх і покаяння» І. Тобілевича на сцені театру в Дрогобичі - цікава спроба оживити забуту п’єсу уславленого українського драматурга. При житті автора ця побутова драма з часів кріпацького життя, яка має другу назву «Батькова казка», ніколи не була репертуарною. Корифеї обминали цей твір своєю увагою. У радянський період ця п’єса теж майже не ставилася: театральних діячів, очевидно, бентежили деякі ідейні протиріччя, які є в цьому творі. Зокрема, у показі стосунків між поміщиком і кріпаком. Режисер-постановник В. Шминець прочитав п’єсу не як сімейно-побутову, а як психологічну драму характерів, зумів певною мірою надати виставі сучасного звучання, хоча в останній дії й піддався мелодраматичним спокусам.

Його вистава сильна життєвою правдою, внутрішньою стриманістю. Почуттям міри як його, режисера, так і виконавців. Глядачам запам’ятались заслужений артист України В. Цимбал, актори О. Масляник, Г. Прокопець, Л. Попова.

Знову поставлена ця п’єса була в 1985 році режисером Ф.Макуловичем. Вистава мала успіх. Рецензенти позитивно відмітили гру народної артистки України А. Шкондіної, заслуженого артиста України А. Цибульського та інших.

Марина у трактуванні А. Шкондіної - розумна й чесна дівчина, енергійна, життєрадісна й діяльна. Ставши дружиною управителя, вона нудьгує від змушеного неробства і, перейнявши панські звичаї, починає флірт із Францом Карловичем (народний артист України Г. Морозюк). Все ж через усю виставу актриса несе Маринину мрію про щастя, любов і повагу до Никодима, в котрому бачить ідеал людини і чоловіка.

Гідним її партнером у виставі є заслужений артист України А. Цибульський, який теж розумно й послідовно розкриває образ Никодима - колишнього кріпака-камердинера, що став управителем великого маєтку.

Рішенням Львівського облвиконкому № 167 від 19 березня 1966р. Дрогобицький музично-драматичний театр був перейменований у Львівський обласний музично-драматичний театр.

М. Гнатенко, заслужений діяч
мистецтв України

О. Загорулько, заслужений
працівник культури України