Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Деякі твори не втрачають сили з роками. Вони, мов дзеркало часу, відображають не лише епоху, в якій були написані, а й вічні запитання, що турбують кожне покоління. Саме такою є постановка за романом Панаса Мирного та Івана Білика — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Це більше, ніж просто вистава. Це — внутрішній монолог на цілу націю. Це голос з минулого, який несподівано близький сучасному глядачеві. Через глибоко людські історії, через боротьбу добра й жорстокості, правди й спокуси, сцена перетворюється на поле великої розмови — про справедливість, вибір і людську гідність.

Постановка вражає своєю драматичною енергією. Сценічний простір створений так, аби загострити відчуття — кожна тінь, кожен промінь світла промовляє не менше, ніж слова акторів. Музика, пластика, візуальні образи — усе працює на спільне відчуття: ми дивимось не просто історію, ми переживаємо на сцені шматок життя.

Акторський склад вражає глибиною перевтілення. Герої — складні, неоднозначні, живі. Їхні вчинки не засуджують, а змушують замислитись. Вони мовлять до нас — до нашого болю, сумнівів, спогадів і мрій. Це той театр, після якого не хочеться одразу йти додому. Хочеться помовчати. А потім — поговорити.

«Хіба ревуть воли…» — це не лише про минуле. Це про нас сьогодні. Про те, як вибудовується совість. Про те, чому людину кидає між добром і темрявою. І про те, що навіть у найбільшій темряві може розцвісти світло.

Запрошуємо побачити виставу, що не залишить байдужим. Бо її питання — це і наші питання.