Маємо ще одну рецензію на виставу “Ніч Гельвера” І. Вілквіста, з якою гастролювали 9 та 16 жовтня у Львові.
“До перегляду подібної вистави глядачу потрібно бути готовим. У час війни, коли сирена і повітряні тривоги звучать по декілька разів на день, коли сім’ї втрачають рідних – така вистава є наче «пальцем у рану»… І тут вже залежить від людини, наскільки емоційно вона проживе весь сюжет: я цей вечір була в тривожному стані, а для когось ця історія залишилась у театрі. Можливо, когось вона змотивує не здаватися і продовжити йти дали, а комусь вона буде саме тим моментом, коли, нарешті, можна заплакати”. – Христина Король – студентка 2-го курсу театрознавчого відділення факультету культури і мистецтв кафедри театрознавства та акторської майстерності Львівського національного університету імені Івана Франка. (Науковий керівник- Максименко С.М.).
Повний текст –
Король Христина
студентка ІІ курсу
факультету культури і мистецтв
ЛНУ імені Івана Франка,
спеціальність – театрознавство.
Рецензія на виставу “Ніч Гельвера”
“Театр –це мій вчитель,
кат, любов.
Це значна частина мого життя.
Невіддільна. Якщо зараз забрати його,
я – не раз ставив собі це питання –
не знаю, що тоді робив би.” (1)
Юрій Федчук
“Ніч Гельвера” – вистава за п’єсою Інгмара Вілквіста, у Львівському академічному обласному музично-драматичному театрі імені Юрія Дрогобича. Психологічна драма, прем’єра якої відбулася 30 грудня 2021 року.
Інгмар Вілквіст – псевдонім Ярослава Свержича – польського драматурга, історика мистецтва, професора варшавської Академії образотворчих мистецтв. Його п’єси обійшли всю Європу, побували у США та Латинській Америці, у Польщі та Німеччині. Деякий час він керував драматичним театром у Гдині, де хотів зробити театр-лабораторію для вузького кола глядачів, але влада хотіла повних залів та театр для всіх.
Тема та ідея п’єси і вистави – співзвучні. Історія двох скалічених людей, випадково зведених долею. Як і автор, так і режисер, хотіли донести думку: слабкість духу і небажання боротися з труднощами життя – призводить до безповоротних вчинків. Режисерське втілення сюжету дещо інше. Олександр Король посилив акценти на темах, про які мало зараз говорять: відмова матері від дитини, усиновлення дітей, соціальна адаптація, проблеми психічно хворих і людей, які не вміють боротися за себе і не виживають. Вистава вирішена у естетиці реалістичного театру, з елементами умовності, які глядач відчуває по-різному, індивідуально.
Саме у цій виставі ми пересвідчуємось у прогностичній функції театру. Звук сирени, який мав відображати емоційну напругу, до 24 лютого 2022 року виконував свою функцію саме так. Зараз вистава набрала нових алюзій і виводить глядача на інші рефлексії і реакції. Особливо сценографія: металічний куб, який нагадує клітку, по факту є кімнатою зі столом і стільцями. Справа знаходиться маленька старенька кухня з газовою плитою, зверху сушиться одяг. Зліва на зовнішній стороні куба – дзеркало з рукомийником. На кубі зверху були полички з речами. Чудова деталізація простору дає можливість глядачу поринути у цю історію максимально. Валізи, сумки, коробки, папки, все це зберігалося на “антресолях”, як у стандартній комунальній квартирі.
Дуже цікавою деталлю є два манекени сріблястого кольору в противогазах у глибині сцени. На мою думку, вони створюють додаткову напругу, певний острах. Протягом виставу – статичні, але постійно освітлені. Олександр Король є не тільки художником, але й композитором вистави. Звукові шуми, тривожні мелодії супроводжували дію вистави, підсилюючи її напругу. Музика просто давала можливість зосередитися, навіть змушувала не відривати погляду. Світло було досить тьмяним, передаючи атмосферу ночі. Але, як на мене, моментами це було незручно, хотілося більшої освітленості.
Два головних герої вистави: Карла – арт. Алла Латишева-Крук, яка хотіла реалізувати себе як матір і загладити провину за смерть власної доньки. І 30-річний Гельвер – арт. Юрій Федчук – хлопчик, який ніколи не зрозуміє дорослого світу. Вони жили у час прямого фізичного насильства та терору Третього Рейху щодо євреїв на території Німеччини, під час Другої світової війни.
Експозиція знайомить нас із героями і їх домівкою: жінка – арт. Алла Латишева-Крук, у домашній червоній сукні і сірому светрику. Із напруженістю і страхом вона ходить по квартирі, здається, що її лякає те, що чути за межами дому. Можливо вона переживає за свого сина, вже явно вечір, пізно. Він збуджений, радісний і гордий забігає у квартиру, чим сполохує Карлу. Так по дитячому Гельвер – арт. Юрій Федчук хвалиться їй про свої досягнення на військових зборах. “Мені прапора Гільберт дав!” Актор одягнений у все чорне: черевики, футболку, брюки і пояс, який виблискував сріблястими колечками.
Одразу помічаєш дивні нотки у його міміці, розмові, емоціях. Коли він розповідав про військового ватажка, Гільберта, і хвалив його – був жорстким, самовпевненим і грубим. А коли він чув спокійний голос прийомної матері, слова підтримки – м’як, просто змінювався на очах. Гельвер – Федчук настільки попав під вплив ватажка, що почав муштрувати матір. Ці сцени видалися глядачам болючими, хотілося іноді просто зупинити його, але мати страху просто виконувала всі вказівки. Поки не вибухнула криком. А Гельвер відреагував як п»ятирічний хлопчик: скрутився на стільчику, закрив обличчя руками, тремтів від страху.
Юрій Федчук вчергове змінює насвій свого сценічного героя, дивиться хололно і моторошно, із ревністю і єхидністю розповідає Карлі про фото, яке він бачив:
“А я знаю, як той чоловік виглядає… У нього ось така борода і такі вуса… (показує) Ось, а тут у нього такий зав’язаний бантик… А тут, у петлиці у нього була така велика біла квітка, така велика біла квітка в… А в тебе біла довга сукня і на голові біла хустка, через яку тобі все видно і квіти на голові і в руках квіти… Так стоїте поряд, і так нахиляєте голови. А ти так на нього дивишся, а він на тебе так дивиться і ви так усміхаєтесь один одному…” (2)
Алла Латишева-Крук – Карла різко зривається з місця і не може знайти свою папку з документами та фотографіями, розуміє, що їх міг викинути лише Гельвер. Вона сварить його, б’є і лякає кваліфікаційною комісією.
“Свіженький… Сьогодні листоноша приніс… На завтрашній ранок, чуєш!? Лікар у тебе спитає: “Скажи мені, мій хлопчику… Скажи мені, мій хлопчику… що ти тут бачиш у цьому кабінеті?” А ти замовкнеш від страху, бо у твоєму великому горщику… немає нічого, пусто!!! А потім прийдуть за тобою санітари, заберуть і покладуть у великій залі, де вже лежать п’ятдесят таких придурків, як ти, ось тоді й пограєш із ними у своїх сраних солдатиків…” (3)
Ця сцена і стає зав’язкоюу виставі, це перше протистояння обох героїв, їх зіткнення у конфлікті. Зі страхом Гельвер дістає документи з-під умивальника. З почуттям провини мама розповідає свою історію минулого. Про її чоловіка, щасливе весілля і їх донечку, з народженням якої все стало не так. Карла не могла полюбити її, вона була не така, як усі: постійно кричала і плакала. А чоловік навіть не хотів її брати на руки. Тому Карла залишила її на порозі лікарні і втекла.
“Коли я розповіла чоловікові, що сталося… — він не пустив мене до хати… Він вдарив мене на розмах і закричав, що я померла для нього, померла назавжди… (крик) Як я її потім шукала!” (4)
Нам важко зрозуміти цей вчинок. Якою б “страшненькою” не була моя дитина, тим більше хворою, але залишити її десь, незрозуміло кому, щоб показати комусь свою “жертовність” було б найгіршим вчинком в житті! На мою думку, Карла не хотіла боротися з труднощами і чоловіком, який відрікається від власної доньки. Якби вона не діяла на емоціях, можливо, чоловік повернуся б від пастора, розкаявся у своїх словах, подарував би маленького дерев’яного клоуна, і вони б разом виховували цю мавпочку. Але…
Із почуттям провини перед донечкою, Богом, чоловіком і собою, Клара використовує ще один шанс – стати мамою ще раз, але для дитини «не як у всіх».
“І тоді… (посміхається) зустріла тебе, Гельвере… Ти сидів у такій смішній піжамі з блакитними смужками на старій чавунній лаві під деревом… Ти дивився перед собою, розмахував ногами і так дивно, мило посміхався… Сам собі…” (5)
Кульмінаційним моментом вистави стає сцена, коли Карла – А. Латишева-Крук при світлі свічок збирає свої речі, одягає пальто і збирається кудись бігти. Але додому повертається її син. Без черевиків, рюкзака, прапора, грошей і ранця… Вона розуміє, що її спроба врятувати сина від нацистів – марна, вона не змогла відправити сина подалі від убивць. На нозі хлопця –кривава, вигризена собакою рана, синці, обірваний одяг. З почуттям жаху жінка шукає бинти, щоб закрити рвану рану, знімає з сина пальто і садовить його на стілець. Глядач у напрузі і очікуванні: “що робити далі?” І тут знову перед жінкою постає вибір – або боротися із обставинами і рятуватися разом, або…
Розв’язкою стає смерть. Смерть Гельвера від рук власної матері. Це шокує. Клара знову вирішила здатися. Вона виклала на стіл таблетки сина і перетворила повільну смерть на гру – мозаїку. Давала сину таблетки декілька разів, “щоб завтра не пити і голова не боліла”. Коли вже той скаржився на сильний біль і впав з крісла, мати пригортала його, коли той був у конвульсіях.. Було шкода обох.
Можливо, хтось хоче сказати, що у час війни у людей розмиті межі морального? Так, люди на межі вже не бачать границь – це актуально і в наш час. Соціальні мережі рясніють новинами з фото трупів, які вже нас не лякають, навпаки – тіла росіян багатьох змушують радіти, а українців – плакати. Така емоційна розхитаність може призвести до надмірно жорсткої свідомості. Але вбивство власної дитини – неможливо виправдати нічим.
Актор Юрій Федчук (Гельвер) – прожив свою роль, передав найменші зміни настрою персонажа. Він відобразив усю суть хвороби хлопця, його емоційні перепади, щиру любов до солдатиків. Його голос чіткий і поставлений, мені хотілося вірити у його ненависть до “виродків”, захопленість Гільбертом, щирість перед Богом, коли він молився, у страх перед розлюченою Карлою і у його смерть. Ця сцена, здавалось, тривала вічність, було важко бачити конвульсії, те як, ноги героя слабнуть, як він падає на коліна матері і криком просить пригорнути. Я навіть не розуміла у цей момент, що це театр, актори, сцена… Просто своїми очима бачила вбивство Гельвера власною матір’ю…
«Якщо шляхом вправ актор міг отримати дар перетворення, то природно, що у кожному спектаклі кожен із акторів має викликати в глядача повну ілюзію. Грати усі мають так, щоб глядач забув, що перед ним сцена..» — Михайло Булгаков (6)
Алла Латишева-Крук – акторка, яка надзвичайно вдало виконала роль Карли, відкинутої, жертовної дружини і матері. Її сльози викликали у мене емоції. Її голос не викликав відразу чи недовіру, мені хотілося разом із нею кричати на грубого і жорстокого сина. Важко грати два різних характери одразу, знаючи що один із них більш властивий людині, ніж інший. Артистка А. Латишева-Крук була правдива, як і у своїй покірливості, страху і чемності перед Гельвером, так і у момент емоційного зриву, коли не могла терпіти насильство і зверхність.
Карла (Алла Латишева) – мала на меті все ж стати хорошою матір’ю. А (Юрій Федчук) Гельвер після побачених весільних фото та історії про щасливий шлюб – отримав надію на сімейне щастя, на те, що побачить радісні очі Карли, навіть пообіцяв, що якби вони мали таке саме мавпенятко – не кричав би на неї.
“Бо ти… Ти не моя мама… І не така… дружина… Але ти трошки моя мама. А трошки така… Тому що я тепер трохи сміюсь і трохи плачу, це означає, що я тебе дуже… дуже тебе Гельвер…” (7)
Для перегляду подібної вистави глядачу потрібно бути готовим. У час війни, коли сирена і повітряні тривоги звучать по декілька разів на день, коли сім’ї втрачають рідних – така вистава є наче «пальцем у ран». Протягом вистави глядач перебуває у стані тривоги, через постійний крик, сцени насильства, звукові ефекти, тупотіння. І тут вже залежить від людини, наскільки емоційно вона проживе весь сюжет: я цей вечір була в тривожному стані, а для когось ця історія залишилась у театрі. Можливо, когось вона змотивує не здаватися і продовжити йти дали, а комусь вона буде саме тим моментом, коли, нарешті, можна заплакати.
Про режисера.
Олександр Король — головний режисер театру ім. Юрія Дрогобича. Режисер-постановник вистави “Ніч Гельвера”. Лауреат премії імені Бориса Романицького, член Національної спілки театральних діячів України.
Від 2005 року працює у Львівському академічному обласному музично-драматичному театрі ім. Ю. Дрогобича. Крім основної роботи здійснював постановки вистав в театрах Коломиї, Маріуполя, Луганська..
